Легенди нашої громади

Миргородщина – одне з давніх поселень Лівобережної України. Він був зручним місцем для ведення мирних переговорів між сусідніми народами і племенами. Звідси, буцімто, і давня назва – Миргород.

Своїм корінням Миргородський край проростає глибоко у часи козацтва. З давніх-давен Миргород був полковим містом, а села навколо – поселеннями козаків та гетьманських нащадків. Миргородські козаки брали активну участь у визвольній боротьбі українського народу проти чужоземних поневолювачів. 

Миргородщина завжди була у шаленому вирії подій – вихідці з козацьких сімей ставали знаними далеко за межами України завдяки своїм талантам, а місто часто відвідували видатні особистості, такі, як Василь Капніст та Тарас Шевченко.

Наприклад, село Кибинці знали не лише в Україні, а й поза її межами як “Українські Афіни” – на його території знаходився маєток аристократу козацького стану Д.П. Трощинського. Всередині було багато порцеляни, бронзи, колекції золотих монет та медалей, зброя, особисті речі французької королеви Марії-Антуанетти, картинна галерея та бібліотека. Будинок був оточений великим фруктовим садом.

За 8 верст від Кибинців знаходився хутір Парк-Трудолюб (нині – село Трудолюб), яке відоме було як “Полтавський Едем”. У селі розташовувався розкішний садок з рідкісними фруктовими культурами дивовижної краси, парк зі скульптурами й фонтанами, штучне озеро з механічним містком та різними диковинками. При в’їзді до садиби були незвична арка, готель для приїжджих, потаємні підземні ходи, розсадник з рідкісними лікарськими рослинами. 

У селі Хомутець нащадок гетьмана Данила Апостола – Іван Муравйов-Апостол, відомий письменник, перекладач, сенатор і дипломат, побудував садибу. Це дворянське гніздо славилося своєю бібліотекою з класичними творами вітчизняної та світової літератури, включно з рідкісними виданнями. Картинна галерея власника налічувала багато творів західноєвропейського образотворчого та декоративного мистецтва, портретну галерею свого роду, збірку античних і середньовічних старожитностей з Ольвії та Криму.

У 1912 році у м. Миргород було пробурено артезіанську свердловину, з якої і почало бити потужне джерело, до 33 тисяч відер за добу. Користуючись водою, мешканці міста помітили, що після прийому декількох ванн, у них почала пропадати ломота в суглобах, покращувалось загальне самопочуття. І ці чутки швидко розповсюджувались по всій окрузі.

Видатний лікар і громадський діяч Миргородщини, дійсний статський радник і генерал від інфантерії Іван Зубковський неодноразово направляв воду на дослідження до лабораторій. Спочатку медична рада визнала мінеральну воду миргородської свердловини лікувальною і дозволила використовувати її для зовнішнього застосування (у вигляді ванн), а через кілька місяців – у 1916 році – було отримано дозвіл вживати воду з миргородської свердловини як внутрішній лікувальний засіб та розливати її для вивезення в інші місця.

НАЙДАВНІШИЙ МИРГОРОД

Час заснування Миргорода губиться в глибині століть. Миргородський лікар, знавець місцевої старовини Іван Зубковський стверджував: “На одній історичній карті, яка стосується 1411 – 1514 років, мені довелося бачити його (Миргород – Л.Р.) таким, що існував уже в той час і позначений під назвою “Миргородок”.

Саме в цьому зручному місці, захищеному з двох боків дугою Хоролу, збудували перші поселенці найдавнішу миргородську церкву, без якої тоді не уявляв свого життя хрещений люд. Коли церква руйнувалась, то на її місці або поряд споруджували нову. Так було кілька разів. Відомо декілька дат спорудження в Миргороді нових церков, які носили назву Успінська: 1648, 1802. Остання соборна церква простояла до 80-х років ХІХ століття, коли почалося будівництво нового мурованого храму Успіння Пресвятої Богородиці, яке завершене 1887 року.

Успінська соборна церква розміщалась на території миргородської фортеці. Уже в самій назві міста Миргорода є підтвердження того, що воно з найдавніших часів свого існування мало фортецю, тобто власне “город” – оборонну споруду, огороджену, захищену від ворогів. А друга частина назви Миргород вказувала на те, що громада (“мир”) була визначальним фактором життя давнього міста (згадаймо вислови “зібралося багато миру”, “з миру по нитці – голому сорочка” тощо).

Є дані про те, що 1659 року в Миргороді “зміцнили осаду в малому городі”, себто у фортеці. Миргородська фортеця займала територію, яку умовно можна окреслити з чотирьох сторін такими сучасними орієнтирами: з заходу – вулиця Гоголя (де тепер будинок районної державної адміністрації, алея Героїв), з півночі й сходу – вигин річки Хоролу, з південного сходу – початок вулиці Сорочинської (там де нині краєзнавчий музей). Фортеця мала такі розміри: 210 сажнів довжини, 90 сажнів ширини. В середині фортеці була менша за розмірами цитадель з чотирма бастіонами – бойовими баштами (чи не відтоді дійшло до нас і миргородське прізвище Баштовий?).

Фортеця була оточена валом, палісадом і ровом. За даними 1778 року, вона мала четверо воріт. Так звані Міські ворота виходили на захід, на “місто”, за ними відразу починалося торжище, місце торгу, де стояли ряди лавок; це місце як торгове зберігалося навіть у 70-х роках ХХ століття. Сьогодні це сквер навпроти будинку райдержадміністрації, східна частина сучасного ринку. Лавки були також на місці нинішнього універмагу, пошти.

Другі ворота – Дзвіничні (“Звонишні”) виходили на північний захід – від соборної дзвіниці до річки, на міст. На північний схід вели ворота, що звалися Малими; це приблизно там, де нині міст через Хорол, що веде до Палацу культури курорту. А четверті, Сорочинські, ворота виходили на південь, звідки починався Сорочинський шлях, що нині є однойменною вулицею.

Залишки фортечного оборонного валу збереглися до нашого часу: це підвищення понад лівим берегом Хоролу від Успінського собору до початку вулиці Сорочинської.

На південь і захід від фортеці починався ретраншемент – укріплення, розміщене позаду головної оборонної позиції. Це район сучасних вулиць Якова Усика, Воскресінської, Кашинського, Старосвітської, Заливної. Ретраншемент мав розміри: 335 сажнів у довжину й 160 – у ширину. Тут іздавна розташовувалися селітряні заводи: у Миргороді ще з 30-х років XVII століття існувала окрема королівська “адміністрація селітряних угідь”. За описом 1778 року, ретраншемент у Миргороді “селитренными завотчиками изрыт так, что по набережной сторони ретранжамента мало што осталось”. Залишки валу і цих селітряних буртів ще зберігалися на початку ХХ століття в садибах миргородців Костомарова й Воскобійника (нині вулиця Воскресінська). Біля Харківської греблі було багато млинів. У межах ретраншементу знаходилась церква Воскресіння Христового; тепер це південно-західна частина території ринку, перехрестя вулиць Кашинського й Воскресінської.

Із ретраншементу йшло два шляхи: Хорольський і Багачанський, через річку пролягала дорога на Лубни. Річка Хорол була оточена луками й болотами та ще орними полями миргородців. Два століття тому місто простягалося пообіч Хоролу на три версти двісті сажнів на схід, а на південь – на три версти двісті сорок сажнів. План міста не мав чітких обрисів: як свідчить один із документів “фигура оного иррегулярная”.

У XVIII столітті в Миргороді виділялося кілька найбільших регіонів: на лівому березі – Портянки, Лісок, на правому – Ведмедівка, Прилипка, Харківка, Личанка. Чотири останні в давнину були, по суті, хуторами. Три із цих назв пов’язані з невеликими липовими гайками, що колись оточували Миргород. Залишилися нам відтоді етимологічно прозорі назви Лісок (самого ліску вже давно немає), Прилипка (назва, можливо, пішла від “хутір при липках”). Що ж до назви Личанка, то можливі два пояснення її походження. Перше – тут жили люди, які дерли лико з лип. Друге – що, на нашу думку, більш вірогідно – це був хутір власника на прізвище Личенко, тобто Личенків хутір. “Хутор Лыченко” Миргородської волості зафіксований у російськомовному виданні – “Материалах подворной переписи Полтавской губернии” за 1900 рік. А вже згодом хутір Личенка став Личанкою. Хоча, якщо вже йти в глибину етимології назви, то й саме прізвище Личенко є похідним від прізвища Лико або Личко – все від того таки липового лика.

Топонім Харківка теж походить від власного імені Харко (Харитон). Назва Портянки в давнину звучала як Портянники – бо там жили ремісники-портянники, які виготовляли порть (мовою наших предків це означало полотно, одяг із полотна). Ведмедівка (або ще Медведівка), колишній хутір, названий за прізвищем його власника. Відомо, що на початку XVIII століття Трохим Медвідь володів селом Шахворостівкою й хутором поблизу Миргорода. У документі 70-х років XVIII століття Медведівка названа селом.

Досить великий район у центрі міста (нинішні вулиці Незалежності, Кашинського, Старосвітська, І.Білика, територія від магазину “Україна” до Острова) ще в 60–70-х роках ХХ століття старші миргородці називали давнім найменуванням – Пожежа; у XVIII столітті це був “форштадт”, тобто передмістя. Сама назва Пожежа не потребує коментаря. Проте ми не схильні пов’язувати її з конкретною подією – зі спаленням частини Миргорода татарами за гетьмана Івана Виговського (така версія усталилася в краєзнавчих публікаціях). Для цього твердження немає документальних підстав; крім того, пожежа за часів Виговського була не єдиною, упродовж віків ці стихійні лиха не раз охоплювали цілі кутки Миргорода, який мав усуціль дерев’яну забудову. Ні в “Плане полковому городу Миргороду с ближнею ситуациею” 1778 року, ні в “Описах Київського намісництва 70–80-х років XVIII століття” топонім Пожежане зафіксований. А на плані міста другої половини ХІХ століття він позначений. Отже, можемо зробити припущення, що назва Пожежа пов’язана з великою стихійною бідою, внаслідок якої вигорів цілий район міста, десь у часовому проміжку кінця XVIII – середини ХІХ століття.

Уявлення про Миргород початку ХІХ століття дає список проектованих будівель, помічених в експлікації до плану міста 1802 року: це корпус для городничого, суду і скарбництва, народне училище, поштова контора, лікарня, поштовий кінний двір, кузні, дігтярні, “съезжий двор”, себто поліцейська частина, нова ратуша. Стара ратуша – будинок міського самоврядування – в кінці XVIII століття розміщалась у центрі міста, якраз посередині між Успінською й Воскресінською церквами, це приблизно на місці сучасної районної державної адміністрації.

У 80-х роках XVIII століття ще зберігалось, хоч і дуже занепале, напівзруйноване міське дерев’яне оборонне укріплення, яке навіть у ті часи називали старовинним. Оборонний вал, що тоді вже осунувся й поріс травою, проходив неподалік від “плецу” військового товариша Семена Ячного. Міська влада не відновлювала укріплення, бо на той час уже відпала потреба в ньому: кордони Російської держави просунулись далеко на південь, до Новоросії, і загроза з боку татар зникла; останній їхній напад на Полтавщину стався 1768 року, коли вони дійшли тільки до Кобеляк.

Усі будинки в Миргороді – й адміністративні, і власницькі – у XVIII столітті були дерев’яними, а в бідноти переважали глинобитні “мазки”. На все місто не було жодної кам’яної споруди, навіть церкви робилися з дерева. 1786 року всіх “обивательських” будинків було 656, а жило в них, як свідчить офіційний опис, трохи більше трьох тисяч чоловік. Основною категорією населення були козаки, їх налічувалося 1368. Державних селян у місті жило всього 107, зате “владельческих подданных”, тобто кріпаків – 1095. Було ще 364 так званих підсусідки, котрі не мали власних господарств і жили “в сусідах”; 134 різночинці, 20 церковнослужителів і 23 міщан. Мешкали в місті 14 купців, які утримували 52 лавки. Це була тоді досить шанована категорія населення. Крім купців, у офіційних документах згадуються ще “купеческим промыслом бавящиеся” – місцеві жителі, які вели дрібну торгівлю, одержуючи товари від приїжджих купців.

Миргород того часу був розкинутий вільно й широко. Двори жителів перемежовувалися “плецами”, тобто незабудованими площами, садками й городами. Щедро родили вишні, яблуні й сливи; поселені в Миргороді грузини розводили виноградники. Було кілька невеликих винокурень, водяні млини на Хоролі, вітряки на вигонах за містом. Щопонеділка й щоп’ятниці в Миргороді влаштовувалися торги.

Своєрідними святами в тихому житті Миргорода ставали ярмарки. Ярмаркова площа споконвіку була там, де нині стадіон. 1665 року в Миргороді проводилося два ярмарки: на свято Різдва Богородиці й у Миколин день осінній. У XVIII столітті ярмаркували чотири рази на рік: перший, весняний ярмарок – “у середопісному тижні”, другий – на свято Вознесіння, третій – 8 вересня, в день Різдва Богородиці, а четвертий – 6 грудня, “в Миколаїв день”. Ярмарки тривали, бувало, по кілька тижнів. Далекі купці привозили сіль із Таврії, рибу та кав’яр (ікру) з Дону, “гаряче вино” в бочках із Катеринославщини, мед із Чернігівщини, “красні товари” з Харківщини, дьоготь із Правобережної України.

Миргородці везли на ярмарки й торги залізні, шкіряні й суконні вироби. З навколишніх сіл приганяли для продажу коней, худобу, овець, птицю. Варили на продаж пиво й мед. Торгували коноплями, полотном, ремісничими виробами. Чоботарі, кравці, ткачі навперебій вихваляли на ярмарковій площі свої товари. Жебрували старці. Біля сліпих кобзарів товпилася молодь, жіноцтво, грали музики. Гуло ярмарковище!

* * *

На чолі Миргородського полку стояв полковник. До складу полкової старшини входили обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий. Найвища судова влада належала полковникові. 1763 року полкові суди було реорганізовано в гродські, а також створено земський і підкоморський суди. Гродський суд розглядав усі кримінальні справи, підкоморський – розбирав позови за землю серед представників привілейованих верств, а прерогативою земського суду був розгляд справ про втечі слуг, розподіл майна, виплату боргів тощо. У штаті Миргородського полку в середині XVIII століття утримувалося десять канцеляристів “для исправления дел”, тобто для ведення канцелярських справ.

Населення самого міста входило до першої Миргородської сотні. Другою особою після сотника, за тогочасною ієрархією, йшли возний, що відав громадськими справами, і сотенний отаман, котрий керував під час військових походів. Городовий отаман очолював поліцію. Миргородські козаки не тільки брали участь у військових кампаніях і походах, а й залучалися до примусових робіт з будівництва та ремонту фортець і укріплених ліній на півдні України, для копання шанців, каналів далеко за межами полку.

Миргородський полк мав зв’язки, в тому числі й торговельні, з багатьма зарубіжними містами. Так, наприклад, 1725 року хорунжий Яреськівської сотні Миргородського полку Григорій Іващенко був посланий до міста Шльонська для закупівлі баранів.

У 50–60-х роках XVIII століття, коли закріпачення набуло особливо широкого розмаху, в середовищі “підданих” поширився рух, відомий під назвою “шукання козацтва”. Всіма засобами, через суд люди намагалися довести своє козацьке походження, аби уникнути поневолення. Безліч миргородських документів свідчать про це. Іншою поширеною формою протесту були втечі до південних вільних земель, на Запорізьку Січ. Так у травні 1744 року до полкової миргородської канцелярії прибуло розпорядження про публічне покарання козаків Д.Тараненка й Ф.Гапоненка, які намагалися втекти на Запоріжжя. У 70–80-х роках на Полтавщині діяли селянські повстанські загони, які очолював ватажок Семен Гаркуша. Збереглися свідчення, що жителі Миргородщини допомагали переховувати його.

1783 року, коли Миргород увійшов до складу Київського намісництва, було засновано міський магістрат, повітове скарбництво, дворянську опіку, суди – повітовий, нижній земський та були Короленки, Кирпотенки, Кизенки, Бакали, Корсунські, Лещенки, Маляренки, Пищимухи, Ячні, сирітський. Були введені посади землеміра й стряпчого.

З утворенням повіту колишня козацька полкова старшина стала називатися дворянством, а щоб не дуже “грубо” звучали насмішкуваті й дошкульні козацькі прізвища, то їх “облагороджували” на російсько-дворянський кшталт. Так Бровки стали Бровковими, Гаркушенки – Гаркушенковими, Гавриші – Гавришевими тощо. Серед дрібних миргородських дворян серед простих козаків та міщан – Винниченки, Лимарі, Панащатенки, Гуржії, Сушки, Заїченки, Міщенки, Батієнки… Можна налічити кілька сотень миргородських козацьких прізвищ, тих, що зустрічаються в місті й нині.

Справжньою поезією сивої давнини віє від документів – свідків минулого. Ось книга “купчих записів” миргородських жителів. Читаємо одноманітні підписи, ухвали: “Решение учинить и у коллегии резолюции просить”… І раптом – як спалах! – щось знайоме, мов із старовинної думи: три брати Явори, козаки миргородські Семен, Яків та Омелян продали сад свій вишневий своєму сусіді. В інших документах вони вже згадуються як Яворівські, Яворовенки: тоді з прізвищами поводилися досить вільно.

У 1785 році царський уряд видав “Грамоту на право і вигоди містам Російської імперії”, згідно з якою в Миргороді з’явився міський магістрат. До його складу входили два бургомістри й чотири ратмани, котрих обирали що три роки. З’явилась також міська Дума, котру очолював міський голова. Ним був обраний Степан Шереметцев, кременчуцький купець, що осів у Миргороді.

За штатом повітове місто повинне було мати й медичний персонал: доктора, лікаря, двох підлікарів і двох лікарських учнів. Слід сказати, що всі медики перебували лише на “жалуванні”, без права самим брати плату зі своїх пацієнтів: на потреби медицини з кожного двору збирали податок – по одній копійці. Освіта перебувала на невисокому рівні: у 70-х роках XVIII століття в Миргороді існувала тільки одна церковна школа. В архівах знаходимо дані про жінок, яких судили за чаклунство.

Однак серед миргородського козацтва були й високоосвічені люди. Так 28-річний значковий товариш Олексій Борошенко, який служив полковим канцеляристом, крім російської, знав латинську, французьку й німецьку мови. Багато хто з миргородців навчався в Київській академії – головному осередку освіти тогочасної України.

* * *

Час руйнує кам’яниці, стирає надписи, нищить книги. Стираються в людській пам’яті імена, дати, події. Але наше минуле – забуте й відновлене – завжди з нами. Воно – у цій землі, у цьому місті, яке наші предки з гордістю, теплом і любов’ю називали “город Мир”.

З книги Людмили Розсохи “Миргородська старовина”