Визначні особистості нашої громади

Іван Андрійович Зубковський і Миргород – поняття невіддільні. У травні 1849 року він у шестимісячному віці переїжджає з батьками до Миргорода. Тут і пройшли його дитячі роки з навчанням у Миргородському повітовому училищі.

До Миргорода юнак приїжджав на вакації, навчаючись у Лубенському духовному училищі, Полтавській духовій семінарії та імператорському Св. Володимира Київському університеті.

Навчаючись у Миргородському повітовому училищі, Іван Зубковський разом зі своїм товаришем Овксентієм Богаєвським допомагав А. П. Свидницькому в роботі відкритої ним недільної школи.

Брав він участь і в діяльності Миргородської громадської бібліотеки, теж відкритої тим же А. П. Свидницьким.

Так що під орудою Анатолія Патрикійовича Іван Зубковський отримав у Миргороді свій перший громадський гарт, під впливом якого в майбутньому сформувався його світогляд.

По закінченні Полтавської духової семінарії І. А. Зубковський працював у Миргороді вчителем.

Три роки (1880-1883) працював І. А. Зубковський у царині медицини Миргородського повіту, багато зробивши за цей час задля її поліпшення.

22 лютого 1914 року під керівництвом І. А. Зубковського було відкрито Миргородське мінеральне джерело, у 1915-1916рр. вода, з подачі Івана Андрійовича, була досліджена й дозволена для використання з лікувальною метою. У ті ж часи він очолював курортну комісію по підготовці до відкриття оздоровниці.

Опанас Георгійович Сластіон  — український маляр і графік романтично-народницького напряму, етнограф, архітектор і педагог, засновник Миргородського краєзнавчого музею. Батько Юрія Сластіона.

Протягом 1900—1928 років викладав у Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя. Приятелював та листувався з Дмитром Яворницьким. У 1928 році за станом здоров’я він полишив викладацьку роботу та вийшов на пенсію. Багато років їздив по Україні, змальовував та збирав зразки народного мистецтва, фольклорний матеріал та записував на фонографі спів і гру кобзарів (Філарет Колесса використав ці записи у «Матеріалах до української етнології», тт. 13, 14, 1913); сам він артистично виконував думи. Зібрані матеріали опрацьовував як альбоми: української та запорізької старовини, орнаменту, вишивок, різьби, кераміки, архітектурних мотивів.

З 1870-х років активно досліджував кобзарство. В дослідженні кобзарства Сластіон активно співпрацював із Климентом Квіткою та Лесею Українкою. Малював портрети кобзарів, записував думи. У 1902 р. в журналі «Київська старовина» (одне із найвідоміших тогочасних видань історичної та краєзнавчої тематики) опублікував статтю про кобзаря Михайла Кравченка. Уже через багато років після смерті О. Сластіона, у 1961 р., було видано книгу з портретами кобзарів, які намалював художник. Особливою заслугою Опанаса Сластіона є те, що багато кобзарських дум він записав на фонограф (перші записи зробив у 1903 р.). Посприяв в організації у Миргороді у 20-х роках ХХ століття селянської капели бандуристів, згодом реорганізованої у Першу селянську капелу бандуристів імені Тараса Шевченка (1928).

У 1900-их працював над ілюстраціями до Шевченкового «Кобзаря», ілюстрував його твори (зокрема «Гайдамаки» (1886), перевидані у 1920-их роках Яковом Оренштайном у Берліні, «Катерину»), читанку «Вінок» Б.Грінченка, «Козаки і море» Данила Мордовця та інші.

Тарас Григорович Шевченко —український поет, прозаїк, мислитель, живописець, гравер, етнограф, громадський діяч. Національний герой і символ України. Діяч українського національного руху, член Кирило-Мефодіївського братства.

Про перебування великого Кобзаря на Полтавщині існує чимала література. Щодо Миргородщини щонайбільше вивчений шевченкознавцями час перебування Тараса Григоровича 1845 року в селі Мар’янському (тоді Миргородського повіту) в поміщика Олександра Андрійовича Лук’яновича. 

Тарас Шевченко приїздив на Миргородщину щонайменше п’ять разів: навесні, влітку й восени 1845 року, 1846 та 1859 року. Уперше він приїхав на запрошення О.А.Лук’яновича як художник, щоб написати портрети членів родини цього миргородського дідича. Згодом він повернувся на Миргородщину вже як співробітник Київської археографічної комісії.

Восени 1845 року поет знову вирушив на Полтащину. В Миргороді він спинився у П. Шершавицького, чиновника канцелярії повітового маршалка, у якого відновив літературну діяльність. 4 жовтня поет записав дві нові ліричні поезії: «Не завидуй багатому» і «Не женися на багатій», які увійшли до рукописної книги «Три літа». Оглянувши історичні та архітектурні пам’ятки Миргорода та його околиць, зокрема села Яновщину, Сорочинці, Білики, Шевченко на деякий час спинився у Мар’янському (перший приїзд туди відбувся навесні 1845 року) у маршалка шляхти Миргородського повіту О. Лук’яновича, де намалював його портрет. Потім Шевченко зупинявся в О. Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях та В. Закревського у Березовій Рудці, де оглядав визначні пам’ятки місцевості.

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) — український прозаїк та драматург, народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді. Його батько походив з родини простого козака, який брав участь у війні з Наполеоном 1812 року, зумів дослужитися до чину прапорщика, а повернувшись на Полтавщину, придбав невеликий маєток у селі Білики Миргородського повіту. Мати, Тетяна Іванівна Гординська — донька місцевого колезького реєстратора. Свій рід вона виводила від захожого грека, який брав участь у Семилітній війні (1756—1763). За словами самого Мирного, цей чоловік, «що й прозвавсь Грековим, мав штабс-капітанського чина і за свою службу був нагороджений землею і кріпаками».

Після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі (1858—1862) чотирнадцятилітній хлопець йде на роботу. Чиновницька служба Рудченка почалася 1863 року в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування у Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі.

На цей час припадають його перші спроби літературної творчості та фольклористичної діяльності. Частину зібраних Панасом фольклорних матеріалів згодом опублікував його брат Іван Білик.

Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його громадською діяльністю. Ще за молодих років він був пов’язаний з революційним визвольним рухом.

Іван Білик (Іван Якович Рудченко) – український фольклорист, етнограф, письменник, перекладач,  літературний критик, старший брат і співавтор Панаса Мирного.

Навчався спершу в приходській школі, потім у повітовому трикласному училищі, яке успішно закінчив в 1857 році. Вступити до гімназії не було матеріальної змоги, і батько взяв хлопця привчати до служби в казначействі (того року батька перевели до Гадяча на посаду казначея). Та служба не задовольняла юнака, він поривався до освіти. Це бажання підсилювало спілкування з молодим товариством із сім’ї Драгоманових. Читання книжок, розмови про долю народу, захоплення українським фольклором — все це сприяло зростанню свідомості й народолюбства.

Іван Якович почав записувати пісні, прислів’я й приказки, народні звичаї, а одночасно й писати власні твори. У 1860 році деякі його записи друкуються в «Полтавських губернських відомостях», а з 1861 року — в журналі «Основа» під псевдонімом Іван Кивайголова. 1862 року він опублікував народні перекази, записані в Миргороді, «Про зозуль, посмітюх і гадюк» (псевдонім — Іван Руїна). З 1867 р. розміщував поезії, переклади і літературно-критичні статті та рецензії у львівській «Правді».

Велика заслуга Івана Білика як літературного критика. Його естетичні погляди розвивалися під впливом творчості Т. Г. Шевченка. В статті «Тривога над свіжою могилою Т. Г. Шевченка» (1886) він називав Кобзаря одним із найбільших народних поетів.

Крім того, Білик відомий і як перекладач на українську мову творів  А. Міцкевича, Г. Гейне, Дж. Байрона та інших. Писав він і ліричні вірші, щоправда, переважно для себе та близьких людей.